Не лише дипломом вишу засвідчується придатність до професії.
Українські ліси, Сіверянське Полісся, як і мужні захисники Вітчизни, не лише вистоять, а й стануть окрасою планети, запорукою її екологічної безпеки, зеленим скарбом для майбутніх поколінь.
Стверджую це, як і непохитну віру в перемогу над агресором багатотисячного колективу українських лісівників, колег-однодумців, адже кожний сьомий з них, як наголосив Юрій Болоховець, Голова Державного агентства лісових ресурсів України, нині визволяє Вітчизну від агресора.
Визволяє і Український ліс, рідне Полісся, щоб після перемоги максимально реалізувати власне лісівниче покликання, яке зберігає в душі назавжди. Щоб передати синам, а може, й онукам. Бо саме в лісівничих династіях, як ніде, професійні й життєві долі назавжди лісом повінчані.
А ось чи буде кому передавати такий неоціненний, ще й війною загартований досвід – питання непросте. І саме у зв’язку з цією проблемою повністю поділяю стурбованість видатного вченого, доктора сільськогосподарських наук, професора, академіка лісівничої Академії наук, академіка Міжнародної академії інформатизації, Заслуженого діяча науки і техніки України Петра Івановича Лакиди, котрий, до речі, свій лісівничий і науковий досвід здобував у добрянських лісах на не вельми іменитій посаді помічника лісничого в Олександрівському лісництві Городнянського держлісгоспу. І хоч він родом із Волині, саме тутешня Чернігівська природа і друзі, яких колись тут зустрів, спонукають до бажаних зустрічей.
І ось тепер цей авторитетний у світовому масштабі вчений ставить питання руба: куди йдемо? І припускає: чи не тиражують, бува, багаточисельні так звані лісівничі виші економічних диверсантів для українського лісу? Вже навіть світова спільнота стурбована. Тому, мабуть, не випадково оголошене ООН святкування Міжнародного дня лісу, яке відзначають в усьому світі традиційно 21 березня, відбувається під гаслом «Ліс і освіта».
«Світова спільнота стурбована цією проблемою, – відзначає академік. – Адже в Європі, як свідчать підсумки восьмого з’їзду деканів факультетів і директорів лісогосподарських інститутів, який відбувся в Трансільванському університеті Румунії, мені випала честь представляти Національний університет біоресурсів і природокористування України /НУБіП/. І там, на з’їзді, стривожено звучала сентенція про зменшення кількості лісівничих факультетів та кількості студентів у класичних лісівничих країнах. А що ж в Україні?
Освітній рівень бакалавра спеціальності 205 «Лісове господарство» дає змогу забезпечити працевлаштування фахівця з відповідним дипломом на багатьох посадах на лісогосподарських підприємствах – від майстра лісу до лісничого, інженера.
А між тим тривалий час на освітньому ринку України здійснювали освітянські послуги з підготовки фахівців для лісової галузі лише два університети: державний вищий навчальний заклад – Національний лісотехнічний університет у Львові та Національний університет біоресурсів і природокористування України у Києві. Здебільшого, тільки випускники НУБіПу ставали лісовими міністрами або прирівняними до них керівниками галузі. Це свідчить про те, що підготовка кадрів у цих двох вишах високопрофесійна.
А от за роки незалежності кількість університетів і коледжів, які отримали ліцензії на підготовку фахівців для лісової галузі, зросла в геометричній прогресії. Їх нині двадцять сім! Це свідчить, з одного боку, про привабливість та престиж лісової галузі, а з іншого – про брак чіткої державної політики щодо підготовки фахівців. Звісно, у ринкових умовах не можна університетам заборонити здійснювати освітянські послуги, якщо вони відповідають ліцензійним умовам. Але які ж ці умови?
Аналізуючи систему підготовки фахівців для лісової галузі в тепер уже численних університетах та коледжах, зауважу, що велику кількість факультетів (кафедр) із підготовки лісівничих спеціальностей (їх поки що, за старою класифікацією, тільки п’ять). Чи можна їх порівнювати з НУБіПом чи Львівським Національним лісотехнічним університетом, де за цими спеціальностями на постійній основі працюють по двадцять докторів наук, шістдесят-сімдесят кандидатів здійснюють підготовку наукових кадрів, функціонують спеціалізовані вчені ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій? Питання риторичне.
Рік у рік державне замовлення для лісової галузі за цим освітнім ступенем істотно зменшується на противагу зростаючій кількості вишів, які претендують на його виконання. Наприклад, для випускників загальноосвітніх шкіл через систему ЗНО на денну форму навчання воно становило 200–220 осіб. Багато це чи мало?
Звісно, з огляду на велику плинність кадрів – це мало. Галузь уже відчуває нестачу лісівників у деяких областях. Можна тільки уявити розподіл такої кількості абітурієнтів, які претендують на навчання за державним замовленням (а саме воно йде за абітурієнтом у виші) у двадцяти семи навчальних закладах. Як свідчить статистика Міністерства освіти і науки, за підсумками прийому абітурієнтів у минулих роках у деяких вишах зголосилися навчатися лісовій справі від одного до п’яти студентів. Про які науково-педагогічні колективи можна говорити з таким контингентом? Яка наука може бути в такому університеті? То куди ж йдемо? Невже справді й далі будемо тиражувати економічних диверсантів для лісової галузі?»
Цілком і повністю поділяю стурбованість Петра Івановича. Щоразу, буваючи в Києві, не забуваю заїхати до рідної альма-матер, а як трапляється нагода, то й поспілкуватися з Петром Івановичем, щоб зарядитися актуальними ідеями і проблемами, яких з кожним роком не зменшується, а збільшується.
І ці проблеми стають щороку складнішими, реалізувати їх на практиці лісогосподарської роботи вважаю за необхідне і в новітні часи. Але для цього потрібно використовувати все краще, що було корисним і в минулих роках, які багато хто вважає забутим, непотрібним. Але я впевнений, що з минулого треба взяти все, що корисне і для сьогодення. Зокрема й чітку систему підготовки кадрів для лісової галузі України.
Свою лісову стежку почав від батькового виховання і його прикладу любити ліс всією душею, бути вірним йому, до останку віддаючи весь практичний досвід і набуту освіту. Бо, пам’ятаю, казав тато: «Це наш ліс і непросто ліс, а батько-ліс!» А батька треба не тільки чути і слухати, а ще й шанувати, щоб бути вдячним сином.
Мій батько, Михайло Климентійович Аніщенко, вже півстоліття працює у ДП «Корюківське лісове господарство», Заслужений працівник лісового господарства України, ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС І категорії. Пройшов шлях від лісоруба до лісничого Новоборовицького лісництва. У батька теж я починав лісорубом, потім «доріс» до лісничого того ж Новоборовицького лісництва. Згодом став головним лісничим ДП «Корюківське лісове господарство». Далі вісім років – директором Городнянського лісового господарства.
Ще у студентські роки доля звела мене з видатною людиною і вченим міжнародного значення, професором кафедри відтворення лісів та лісових меліорацій Національного університету біоресурсів і природокористування Віктором Мельхіоровичем Мауером, котрого досі називаю батьком у професії.
Нещодавно він виступав на виробничій нараді у Сновському вищому професійному училищі лісового господарства перед лісівниками-практиками, котрі, здебільшого, випускники ННІ лісового і садово-паркового господарства НУБіП України.
Віктор Мельхіорович вважає, що для кожного лісогосподарника необхідне відповідне галузеве бачення пріоритетності розширеного відтворення лісів і належна державна правова і фінансова підтримки.
Уважно слухаючи професора, і я, і, напевне, мої колеги знову відчули себе студентами. Згадалися його мудрі професійні поради під час підготовки наукової роботи ще коли навчався в Національному університеті біоресурсів і природокористування.
Та й згодом не раз і не два у власній практиці лісогосподарювання на багатьох посадах, а особливо, коли очолив обласне управління лісового та мисливського господарства, доводилося і нині доводиться звертатися до професора за порадою, консультацією з тієї чи іншої лісогосподарської проблеми. І батько з професії, котрим його вважаю не тільки я, а й багато лісівників-практиків, завжди охоче ділиться своїм досвідом, знаннями вченого світового рівня.
І ще стосовно тісного контакту нинішньої лісової науки з лісогосподарською практикою. Це необхідна умова успішного лісогосподарювання і відтворення понівеченого війною і окупантами Українського лісу.
Отож формуючи сучасні династії лісівників, треба чітко усвідомлювати власне справжнє покликання висококваліфікованого фахівця з лісівничої галузі. Потрібно перевірити це покликання в перших лісових спеціальностях, яких навчають і в Сновському вищому професійному училищі лісового господарства.
А потім обов’язково продовжити утверджуватися в таких авторитетних в Україні навчальних вишах як НУБіП, а не спокушатися тими 27 ліцензованими Міністерством освіти і науки вишами, котрі, крім диплома, не дають глибоких знань, необхідних для успішного лісогосподарювання, відродження екологічної й економічної потужності Українських лісів.
Напевне, так діятиму в своїй родині. Ось й у мене підростає троє синів. Старший вже студент третього курсу Малинського лісогосподарського технікуму. Сподіваюся, що й інші двоє підуть лісовою стежкою діда і батька. А може, й онуків на такій стежці побачу. Буду відчувати себе щасливим батьком і дідусем.
Та все це прийде з неодмінною перемогою над знавіснілим ворогом вільної європейської України і такого ж дужого і здорового, як в Європі, лісу – мужнього захисника екологічної системи планети.
Під час кожного спілкування з науковцями ми, лісівники, як правило, переконуємося, що нині створювати ліси потрібно вдумливо, виважено і обов’язково на науковій основі. Бо помилки можуть вартувати надто дорого. А справа нашої честі – і лісівників-практиків, і лісівників-науковців – зберегти український ліс для нащадків. Цю думку повинна глибоко усвідомити вся громадськість України, Сіверського краю. Неповторних у своїй красі і величі.
Джерело: ЕКО Інформ
